Роздуми над людською недолею

Де б ти не був і куди б не подався, будеш нужденний, якщо не звернешся до Бога. Чого ти непокоїшся, що тобі не ведеться так, як того хочеш і бажаєш? Хто має все по своїй волі? Ані я, ані ти, ані хтось інший на землі. Нема на світі нікого без якої-небудь журби або скрути - чи то він володар, чи папа. А хто ж краще почувається? Напевно той, хто може щось ради Бога перетерпіти. Не один слабий і немічний каже: "Дивись, яке щасливе життя веде ця людина! Яка вона багата, яка велика, яка великоможна та високодостойна!" Але глянь на небесні добра і побачиш, що всі ті дочасні речі ніщо, що вони дуже непевні і тим прикріші, що ніколи не можна їх мати без клопоту і страху. Не є щастям для чоловіка мати дочасних дібр надміру. Середньої міри вистачає йому. Справді, жити на світі - це недоля. Чим більш духовною бажає стати людина, тим гіршим стає її теперішнє життя, бо вона більше відчуває і ясніше бачить недоліки зіпсованої людської природи. Бо їсти, пити, спати, відпочивати, працювати і підлягати всім іншим потребам природи - це справді велика недоля і прикрість для людини побожної, яка рада буда б бути незалежною від того і свобідною від усякого сліду гріха. Та й для людини більш духовної потреби тіла на цьому світі стають великим тягарем. Тому пророк ревно благає, щоб звільнитися від них: "Із потреб моїх визволь мене Господи!" (Пс.25,17). Гіркий світ тим, хто не пізнає своєї недолі, а ще більше горе тому, хто любується в цьому нещасному і проминаючому житті! Але багато людей, які тяжкою працею чи жебракуванням ледве дістають те, що їм конче потрібне для цього життя, так до нього прив`язуються, що зовсім не дбають про Царство Небесне, і коли б тільки могли, то вічно жили б тут. О, які нерозумні і недовіркуваті люди, що так глибоко погрузли в земних і змислових речах! Лиш наприкінці життя нещасні відчують марнотність і нікчемність того, що вони так любили. А святі Божі і всі побожні приятелі Христові не зважали на те, що догоджало змислам, ані на те, що в цій дочасності процвітало, але вся їхня надія і серце линули до небесних благ. Усе їхнє бажання підносилось до вічних невидимих благ, щоб забезпечити себе від дочасних і видимих речей і не опуститися до гріха. Не кидай, брате, надії на поступ у духовному житті; ще маєш на те час і догідну хвилю. Чому хочеш відкласти на завтра свою постанову? встань, зараз починай і так кажи: "Саме тепер пора це робити, саме тепер пора боротися, саме тепер настав час виправитися!" Коли бідуєш і журишся, тоді якраз пора на заслуги. Тобі треба перейти через вогонь і воду, поки дістанешся до місця прохолоди. Якщо ж не примусиш себе, то не виконаєш своєї постанови. Доки ми маємо це немічне тіло, не можемо бути зовсім без гріха, ані жити без журби і болю. Ми дуже хотіли б мати спокій від недолі; але оскільки через гріх ми втратили невинність, то тим самим втратили і правдиве щастя. Тому потрібно зберегти терпеливість і чекати на Боже змилування, доки не минеться цей стан беззаконня і смерть не переміниться в життя. О, яка велика та людська неміч, що постійно має нахил до злого! Сьогодні сповідаєшся у своїх гріхах, а завтра знову робиш те, у чому сповідався. Тепер постановляєш вистерігатися, а через годину робиш так, мовби й нічого не постановляв. Цим справедливо самі можемо впокорюватись і ніколи не думати про себе високо, якщо ми такі слабкі і хиткі. Та й через недбайливість можна швидко змарнувати те, що з великим трудом при ласці Божій ледве-ледве набулося. Що ж з нами може статися наприкінці, якщо ми вже так рано остигаємо в доброму? Горе нам, що так вчасно хочемо піти на спочинок, мовби то вже настали для нас мир і безпека, - коли ще навіть знаку правдивої святості не видно у нашому житті. Певно, що треба було нам, як добрим новикам, учитися інших звичаїв: може б тоді була надія на виправлення в майбутньому і на більший духовний поступ.