Про визнання власної немочі і про недолю цього життя

Слуга. Визнаю свою неправоту, визнаю перед тобою, Господи, свою неміч. Я постановляю собі мужньо триматися, але як тільки прийде невеличка спокуса, тоді вже мені велика біда. Нерідко це дуже благенька річ, з якої виходить велика спокуса. І саме тоді, коли гадаю, що я вже в безпеці, оглянувшись навкруги, бачу, що майже з ніг валюся від легкого подмуху спокуси.. Тому зглянься, Господи, на мою нікчемність і мою неміч, Тобі добре відому. Змилуйся і витягни мене з болота, щоб я не застряг (Пс. 68,15) і не лишився пропащий раз і назавжди. Є одна річ, що мене раз у раз мучить і перед Тобою соромить, а саме, що я такий слабкий і такий немічний, щоб противитися спокусам. А хоч я намагаюся бути байдужим до них, та вже сам напад їх буває для мене прикрий і тяжкий, а ще більше мені допекло день у день жити в боротьбі. Тому так часто моя неміч нагадує про себе, бо гидкі думки завжди набагато легше нападають на мене, ніж щезають. О, всесильний Боже, ревний охоронцю вірних душ, зглянься на боротьбу і біль Твого слуги і допомагай йому в усьому, до чого б він не взявся! Зміцнюй мене небесною силою, щоб та стародавня людина, те нужденне тіло, яке ще не підлягає духові як слід, не сміло верховодити: з ним треба буде боротися, поки дихання мого в цьому бідолашному житті. Ох, яке ж воно, це життя, коли в ньому не бракує ані журби, ані нестатків та недоліків, коли всюди повно сітей і ворогів. Лиш одна журба або спокуса минеться, зразу ж друга наступає; поки людина намагається дати відсіч одній спокусі, як багато інших цілком несподівано нападають на неї. І як можна любити таке життя, коли в ньому стільки прикростей, коли в ньому стільки нещасть і злиднів? Як же це можна назвати життям, коли воно родить стільки смертей і пошестей? А однак люди люблять його і багато з них шукає в ньому втіхи. Раз у раз люди докоряють світові, що він зрадливий і пустий, однак їм тяжко покидати його, бо побажання тіла надмір верховодять. Але що інше схиляє до любові, а що інше до погорди світом. Любов до світу спричинена побажаннями тіла, пожаданнями очей і життєвою гордістю (І Йо. 2,16); але кари й нещастя, які по справедливості наступають за ними, породжують ненависть і нехіть до світу. Але, на жаль, хворобливе бажання розкоші долає серце, прив`язане до світу, і воно гадає, що бути під владою почуттів – це розкіш: бо воно ані не бачило, ані не куштувало радощів Божих і того, яка гарна чеснота сама в собі. А ті, що цілком відрікаються світу і стараються за святим правилом жити для Бога, вони добре знають Божі солодощі, ради яких відреклися світу, і ясніше бачать те, як то світ помиляється і як нарізно дається одурити.